Інститут застави у кримінальному процесі традиційно розглядається як більш м’яка альтернатива триманню під вартою. Держава отримує інструмент впливу на процесуальну поведінку підозрюваного або обвинуваченого, а особа – можливість не перебувати під вартою.
Водночас за зовнішньою простотою цього інституту прихована проблема, яка на практиці має відчутні майнові наслідки: що відбувається із заставою після того, як закінчився строк дії покладених на особу обов’язків, а прокурор не звернувся з клопотанням про їх продовження?
На перший погляд, відповідь мала б бути очевидною. Якщо застава вноситься з метою забезпечення виконання покладених обов’язків, то після припинення таких обов’язків зникає і предмет забезпечення. Водночас судова практика не завжди йде саме цим шляхом. Нерідко суди виходять із того, що припинення дії обов’язків не означає припинення самого запобіжного заходу у вигляді застави.
У результаті виникає парадоксальна ситуація: особа вже не обмежена спеціальними обов’язками, але кошти, внесені як застава, продовжують залишатися на депозитному рахунку суду. Якщо ці кошти внесені не самим підозрюваним, а заставодавцем, проблема перестає бути лише процесуальною і прямо торкається права власності третьої особи.
Типова ситуація виглядає так. Слідчий суддя застосовує до підозрюваного запобіжний захід у вигляді застави та одночасно покладає на нього низку обов’язків: прибувати за викликом, не відлучатися без дозволу, повідомляти про зміну місця проживання або роботи, утримуватися від спілкування з визначеними особами, здати паспорти для виїзду за кордон, носити електронний засіб контролю тощо.
Надалі апеляційний суд може зменшити розмір застави, після чого відповідна сума вноситься на депозитний рахунок суду. Часто кошти вносять не лише сам підозрюваний, а й заставодавці – особи, які не мають процесуального статусу підозрюваного або обвинуваченого.
Після спливу первинного строку обов’язків прокурор може звернутися з клопотанням про їх продовження. Водночас бувають випадки, коли після спливу строку, у тому числі продовженого, сторона обвинувачення більше не ініціює це питання. Тоді на підставі ч. 7 ст. 194 КПК України обов’язки припиняються, однак застава залишається на депозитному рахунку суду.
Саме ця модель і породжує ключове питання: якщо спеціальні обов’язки припинились, то що саме продовжує забезпечувати застава?
Відповідно до ч. 1 ст. 182 КПК України, застава полягає у внесенні коштів на спеціальний рахунок з метою забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього обов’язків, під умовою звернення внесених коштів у дохід держави у разі невиконання цих обов’язків.
У цьому формулюванні принципове значення має саме мета внесення коштів. Застава не є платою за свободу, не є різновидом процесуального штрафу і не завжди є попереднім забезпеченням можливої конфіскації. Її функція має забезпечувальний характер — гарантувати належне виконання підозрюваним або обвинуваченим певних процесуальних обов’язків.
Цю логіку підтверджує і ч. 4 ст. 182 КПК України: розмір застави повинен достатньою мірою гарантувати виконання покладених обов’язків. Отже, навіть питання розміру застави прив’язане не лише до тяжкості підозри, а й до конкретної процесуальної поведінки, яку суд вимагає від особи.
Звідси випливає базова теза: застава має процесуальний сенс лише тоді, коли існує актуальний предмет забезпечення. Якщо такого предмета немає, подальше утримання застави потребує окремого та переконливого обґрунтування.
Частина 7 ст. 194 КПК України передбачає, що обов’язки, встановлені ч. 5 та ч. 6 цієї статті, можуть бути покладені на строк не більше двох місяців. У разі необхідності цей строк продовжується за клопотанням прокурора. Після закінчення строку, у тому числі продовженого, ухвала про застосування запобіжного заходу «в цій частині» припиняє свою дію та обов’язки скасовуються.
Саме словосполучення «в цій частині» стало центральним елементом дискусії. Формально можна стверджувати, що після спливу строку припиняється дія ухвали лише в частині обов’язків, а сам запобіжний захід у вигляді застави продовжує діяти.
Однак такий підхід є неповним, якщо читати ч. 7 ст. 194 КПК України у взаємозв’язку зі ст. 182 КПК України. Якщо обов’язки скасовані, а нові судом не покладені, подальше утримання застави фактично означає існування запобіжного заходу без конкретного процесуального змісту.
У цьому і полягає колізія: поведінкові обмеження припинились, але майнове обмеження, яке їх забезпечувало, залишається. Тобто предмет забезпечення зник, а саме забезпечення продовжує існувати.
Найбільш поширеним контраргументом є посилання на те, що підозрюваний або обвинувачений і після спливу строку спеціальних обов’язків продовжує мати загальні процесуальні обов’язки, передбачені ст. 42 КПК України, насамперед обов’язок прибувати за викликом.
Проте загальні обов’язки виникають із самого процесуального статусу особи та діють незалежно від того, чи застосовано до особи запобіжний захід. Натомість обов’язки, покладені при застосуванні запобіжного заходу, виникають на підставі конкретного судового рішення, мають визначений строк і можуть бути продовжені лише за клопотанням прокурора.
Якщо особа порушує загальні обов’язки, КПК України передбачає окремі наслідки: привід, накладення грошового стягнення, ініціювання питання про застосування або зміну запобіжного заходу. Але це не означає, що застава, внесена для забезпечення обов’язків, покладених ухвалою суду, автоматично трансформується у безстрокове забезпечення всіх загальних обов’язків підозрюваного.
Важливим є й мовчання прокурора після спливу строку обов’язків. Якщо сторона обвинувачення вважає, що ризики, передбачені ст. 177 КПК України, продовжують існувати, вона має процесуальний інструмент – звернутися з клопотанням про продовження обов’язків або зміну запобіжного заходу. Якщо цього не зроблено, подальше утримання коштів не повинно відбуватися лише за інерцією.
Проблема застави після спливу строку покладених обов’язків не є суто теоретичною. У судовій практиці сформувалися щонайменше два блоки підходів. Переважаючим, зокрема у практиці ВАКС та Апеляційної палати ВАКС, є підхід, за яким сплив строку обов’язків, передбачених ч. 5 ст. 194 КПК України, сам по собі не припиняє дію запобіжного заходу у вигляді застави.
Показовою є ухвала Вищого антикорупційного суду від 01.10.2024 у справі № 991/11158/24. Захист просив повернути заставу після того, як строк дії обов’язків, продовжених ухвалою ВАКС до 06.09.2024 включно, сплив, а прокурор не звернувся з клопотанням про їх подальше продовження. Суд встановив, що строк дії покладених та продовжених обов’язків сплив 07.09.2024 о 00 год. 00 хв, однак у поверненні застави відмовив.
Логіка суду полягала у тому, що обов’язки, визначені ч. 5 ст. 194 КПК України, не є окремим запобіжним заходом, а покладаються додатково до застосованого запобіжного заходу. Відповідно припинення строку дії обов’язків не було ототожнене з припиненням строку дії застави. Додатково суд виходив із того, що застава продовжує забезпечувати загальні процесуальні обов’язки підозрюваного, насамперед явку за викликом.
Цей підхід зручний для сторони обвинувачення, оскільки дозволяє зберігати заставу навіть тоді, коли прокурор не ініціює продовження спеціальних обов’язків і не доводить актуальність ризиків у новому судовому засіданні. У такій моделі обов’язки припиняються автоматично, а майнове обмеження продовжує діяти на підставі попереднього судового рішення.
Водночас було б некоректно стверджувати, що суди взагалі не повертають заставу. Така практика існує, хоча переважно пов’язана не зі спливом строку обов’язків як самостійною підставою, а зі зміною або зменшенням розміру застави.
Так, ухвалою ВАКС від 11.01.2022 у справі № 761/40713/17 було задоволено клопотання захисника про повернення частини застави. Передумовою стало попереднє зменшення розміру застави з 8 000 000 грн до 7 002 950 грн. Суд постановив повернути заставодавцю 997 050 грн як різницю між попереднім і новим розміром застави.
Подібна логіка простежується в ухвалі ВАКС від 05.08.2025 у справі № 991/10459/23. Суд врахував належну процесуальну поведінку обвинуваченого, відсутність нарікань з боку суду та сторони обвинувачення, неодноразові виїзди за кордон із поверненням в Україну у визначені строки, а також зменшення актуальності ризиків. У результаті суму застави було зменшено зі 107 127 044,78 грн до 80 000 000 грн, а заставодавцю повернуто 27 127 044,78 грн.
Отже, практику доцільно описувати не як повну відмову судів у поверненні застави, а як нерівномірність підходів. Якщо клопотання формулюється лише як вимога про повернення застави після спливу строку обов’язків, ризик відмови є високим. Натомість аргументація через зміну запобіжного заходу, зменшення застави, належну поведінку, зниження ризиків і майновий інтерес заставодавця створює реальніший процесуальний механізм повернення коштів або їх частини.
Водночас рекомендую використовувати усі наявні в арсеналі сторони захисту процесуальні інструменти та не обмежуватися тільки найбільш дієвими, оскільки відстоювання та формування правозастосовної практики, яка б не лише враховувала «інтереси» сторони обвинувачення, а й відповідала як принципам, так і логіці кримінального процесуального закону, є першочерговим стратегічним завданням будь-якого правозахисника.
Окремої уваги потребує ситуація, коли застава внесена не самим підозрюваним або обвинуваченим, а заставодавцем. Така особа не є підозрюваним, обвинуваченим і не є стороною кримінального провадження. Її участь полягає лише у внесенні коштів для забезпечення поведінки іншої особи.
Тому якщо спеціальні обов’язки припинились, а кошти заставодавця продовжують утримуватися, виникає питання не лише кримінального процесу, а й втручання у право власності. Фактично держава обмежує можливість третьої особи розпоряджатися своїм майном без нової оцінки необхідності такого втручання.
Це узгоджується і з ч. 11 ст. 182 КПК України, яка передбачає, що застава, внесена заставодавцем, може бути звернена судом на виконання вироку в частині майнових стягнень лише за його згодою. Якщо закон визнає особливий майновий інтерес заставодавця на етапі виконання вироку, аналогічний підхід має бути й при розв’язанні питання про подальше утримання застави після спливу строку обов’язків.
За таких обставин практичний алгоритм захисту у подібних ситуаціях має будуватися не лише на тезі про сплив строку обов’язків. Насамперед необхідно чітко відновити процесуальний таймлайн: дата обрання запобіжного заходу, перелік обов’язків, строк їхньої дії, дата продовження, дата фактичного спливу та відсутність нового клопотання прокурора.
Далі слід доводити відсутність підстав для звернення застави в дохід держави: належну явку, відсутність порушень, виконання всіх обов’язків протягом строку їхньої дії, відсутність процесуальних претензій із боку сторони обвинувачення.
Якщо застава внесена заставодавцями, варто формувати окремий майновий блок: хто саме вніс кошти, у якій сумі, чи має ця особа статус підозрюваного або обвинуваченого, чи давала вона згоду на можливе використання коштів для майнових стягнень, чому подальше утримання коштів є непропорційним.
Прохальна частина має бути максимально конкретною: окремо щодо кожного заставодавця, окремо щодо кожної суми, із реквізитами для повернення. Якщо судова практика конкретного суду тяжіє до позиції «обов’язки припинились, але застава діє», доцільно альтернативно розглянути питання щодо звернення з клопотанням про зміну чи скасування запобіжного заходу або про зменшення розміру застави.
З проаналізованого вбачається, що джерело проблеми полягає не лише у сформованій судовій практиці, а й у недосконалості законодавчої конструкції. КПК України детально регулює строковість обов’язків, але не дає прямої відповіді щодо строку дії застави у випадку, коли такі обов’язки припинилися.
Перший можливий шлях – формування сталої позиції Верховного Суду, яка б чітко розмежувала випадки, коли застава після спливу строку обов’язків підлягає поверненню, і випадки, коли вона може залишатися чинною лише за умови нового судового контролю та належного обґрунтування актуальних ризиків.
Другий шлях – точкові зміни до КПК України. Доцільно передбачити, що у разі закінчення строку дії обов’язків, покладених при застосуванні застави, та за відсутності клопотання прокурора про їх продовження, суд зобов’язаний розв’язати питання про подальшу дію застави або її повернення.
Більш послідовним був би підхід, за яким після спливу строку спеціальних обов’язків застава підлягає поверненню, якщо прокурор не доведе необхідність подальшого застосування такого запобіжного заходу. У такій моделі саме держава, яка бажає продовжити майнове обмеження, повинна доводити його необхідність.
Підсумовуючи, потрібно ще раз наголосити, що застава має забезпечувальну, а не каральну природу. Вона застосовується не для того, щоб кошти особи або заставодавця просто залишалися на депозитному рахунку суду до завершення кримінального провадження, а для забезпечення конкретної процесуальної поведінки.
Відсутність у законі прямої вказівки на строк застави ще не означає її безстроковість. Інакше будь-яка застава може перетворитися на «вічний депозит» держави, який існує вже не для забезпечення процесуальної поведінки, а за інерцією кримінального провадження.
Тому питання повернення застави після спливу строку покладених обов’язків потребує або єдиного підходу Верховного Суду, або точкового законодавчого уточнення. До цього моменту захист має наполягати на простій тезі: будь-яке подальше утримання застави має бути обґрунтоване реальною, доведеною та перевіреною судом необхідністю.
Опубліковано в “Юридичній газеті”.
